13 березня
Кожен день мені доводиться заходити у це місце як мінімум двічі. Зранку — прямуючи на роботу, та ввечері — повертаючись до квартири. Маленька кабінка з вертикальним рухом є неабияким винаходом цивілізації, що суттєво полегшує процес переміщення з горішніх поверхів на «тверду землю», і навпаки. Ліфт став таким же невід’ємним атрибутом сучасного міського побуту як газ, гаряча вода, телефон... Без нього навіть погано уявляється притаманний сьогоднішньому суспільству стиль життя. А ще ж не так давно, за розповідями старших, він був чи не найпривабливішою урбанізованою забавкою, на яку охоче збігалися хлопчаки перших панельних дев*ятиповерхівок в обласних центрах. Це в нас — у центрі Європи, на західній частині якої ліфт нарівні з метро активно використовують майже півтора століття.
Під’їзд не охороняється. Можливо, тому (а можливо, й зовсім ні) щоденне користування цим локальним транспортним засобом розвіює цілком справедливу сентенцію про те, що «в одну річку не можна увійти двічі». Заходячи в ліфт, я пересвідчуюся у протилежному — ще й як можна. Адже щодня бачу те саме: розписані маркером стіни, обпалені кнопки, сміття на підлозі. Вже вкотре якесь створіння вперто виливає своє нерозуміння світу на пошарпані стіни. Одне місце, одні слова, один почерк. Хтось так само ретельно намагається затерти бодай найнепристойніші моменти. Один вихлюпує свій люмпенський біль — другий санітарно ретушує розпач.
