Коли надія перевищує страх, то вона породжує відвагу.
Георгій Кониський, український письменник, проповідник, церковний і культурний діяч

ЩОДЕННИК

19 лютого, 2002 - 00:00


19 лютого

Невдовзі вся наша безмежна країна стане великим сміттєвим баком... З картопляним лушпинням, розбитими яйцями, туалетним папером, звичайно ж використаним, тощо. А повітря, пронизане задушливими вихлопами і випаровуваннями, дозволить започаткувати нову моду 21-го століття: вперед, лише вперед до затуманених вершин... з протигазом на голові і захисним плащем на тілі.

Життя у сміттєвому ящику, яке воно? Чотири стіни, підлога, якої не видно через людські відходи. Без даху. Така вже доля, такий стандарт. Даховий отвір — оця дірка, куди спрямовуються чорні великі і маленькі кулі або все різнокольорове сміття без прогресивних вдало вигаданих мішечків. Не зв’язуйте їх люди, бо важко розгортати, рученьки терпнуть на морозі, а влітку так спекотно стояти під радіаційним жагучим сонцем, порпаючись у залишках виробництва. Сприймаємо як норму життя, як сірі будні, ніби так треба. Відводимо погляд і не помічаємо жебрака з брудною торбою і порожніми пляшками. Він щось шукає у помиях. Цікаво, що саме. Ні, не загублену муху і не специфічних відчуттів.

Їжу.

Точніше її залишки.

Недоїдки. І одразу куштує вдалі знахідки, смакує шматочок запліснявілого сухаря, облизує сині губи. Навіщо ховатись від людського ока, соромитись, лякатись? А може, хтось вирішить підкинути ще один чорний пакет, а там «смакота» у вигляді обгризених курячих кісточок... Якщо пляшок підкинуть, то буде й на пиво! Значить, на щастя...

Страшно. Не можна. Живемо один-єдиний раз. А сховатись ніде. Соромно. За державу в смітнику.

Олена КОРОТКОШЕЙКО, Львів
Газета: