31 січня
«Тихо-тихо, моя маленька. Ось так, потерпи трошки, — не переставала промовляти жінка, проштовхуючи собаку-бульдога до маршрутки. — Ось так». Пасажири зкоса поглядали на жінку:
— А вона не вкусить?
— Та ні, що ви, навіть, якщо ви їй на ногу наступите, не вкусить!
Жінка почала розвертати собаку так, щоб та не заважала проходити пасажирам. Мокра собача морда уткнулася мені в коліна, а очі, великі сині очі, дивилися так жалібно, що на душі навіть з’явилося якесь відчуття провини: «Ми заводимо собі друга, проте, що там не кажіть, а прийняти тваринам наші людські правила життя, мабуть, завдання не з простих. Ми тягнемо їх у громадський транспорт, примушуємо жити у квартирах, обмежуємо їхню свободу, думаючи, що стоворюємо їм соціальні блага. Дехто обурюється і, часом, мабуть, досить справедливо, що собак водять без намордників, а дитячі майданчики і стадіони (а в центральних районах, менш до цього пристовсованих — і алеї) вже давно перетворились на майданчики для вигулу собак».
А очі собаки дивились так, ніби вона ось-ось заплаче, вона весь час підбирала під себе ноги, ковзаючи по мокрому лінолеуму маршрутки, і ніби питала: «За що мені це все?». Пасажири кидали на неї невдоволені погляди, репліки: «З собакою в транспорт, без намордника!» Можливо, вони були й справедливими, та мені, в першу чергу, стало жаль тварину. Ну чим вона винна, що людина — «цар» природи?
