30 січня
Моя хороша приятелька поклала доньку до відомого столичного лікувального центру. Болючий факт. Дівчинка вже кілька років живе з підвищеною температурою. Місцеві лікарі лише розводять руками... Але батьки сповнені оптимізму і твердо вірять, що все буде добре. Так воно й буде. Але я не про це.
— Як там мала? — запитала в приятельки.
— Аналізи, аналізи...
Вона подивилась сумно у вікно. І, важко зітхнувши, розповіла наступне. Завідуюча відділенням також запевнила маму, що все буде добре, а далі, почервонівши і ховаючи очі, попросила принести... миючі засоби. Будь-які, уточнила. А бейдж на білому халаті свідчив, що пані лікарка — не остання людина і в державі, і в науці.
Зрозуміло, що наступного ранку батько дитини побіг за миючими засобами, а мама — за цукерками.
Вислухавши приятельку, з гіркотою подумала. Так, ми звикли платити за лікування і за нормальне спілкування нашим медикам. Ми звикли йти до лікарні (незалежно від категорії) з усім своїм. Ми ж ідемо до Європи. Повільно, жахливо, але йдемо.
Докладала максимум зусиль аби створити у своїй уяві образ того, хто це все встановив. І нічого не виходило. Натомість питання за питанням. Хто і виходячи з чого встановлює розцінки на хірургічні операції і на лікування? І якщо цьому є підгрунтя, то чому лише в одній столичній медичній установі мені довелось побачити розцінки, затверджені керівником цього закладу. Чому цього немає на державному рівні? Чому український громадянин не має права вибирати лікарню залежно від наповнення свого гаманця? Чому? Чому! Чому...
Від цих «чому» моторошно робиться.
