29 сiчня
У церкві не протовпитися. Зима, неділя. Чом би, міркує народ, й у храм не піти? Незважаючи на мороз на вулиці і відкрите вікно під стелею — у приміщенні не продихнути. Ледь піднімеш руку лоб перехрестити — вже у плечі тузають: передайте свічку! Змінювали з дочкою місце і так і сяк — скрізь у спину і нас, і сусідів постукують з проханням передати вперед, до підсвічника, свічки. Не почнеш же дискутувати, що цього під час служби вже не можна робити. Люди туди-сюди ходять, бо ж служба і так довга, не вистояти, а сьогодні править архієрей — до обіду затягнеться. Врешті, почали читати Євангеліє, незрозумілою, бо церковнослав’янською, мовою. Потім священик довго, запинаючись, пояснює прихожанам щойно прочитане.
По дорозі додому завернули у католицький костел. Щонеділі об 11-й тут служба українською мовою. Пахне ладаном, грає орган. У хорі молоді голоси. Ксьондзи теж не старі, одягнуті без зайвої розкоші. Говорять гарною українською мовою. Молитви «Вірую» та «Отче наш» слово в слово як у церкві православній. Проповідь зрозуміла і ненав’язлива. Можна трохи посидіти за довгими лавками і ніхто нікому не заважає розмовляти з Господом...
У костелі бачу немало знайомих облич. Це не екскурсанти, як ми з дочкою. Хрестяться як католики, припадають на колінця... Усе ж це — українці! Але поводять себе зовсім не так, як у православному храмі.
Може, й справді народу нашому потрібен свій Мойсей, щоб вивів з полону некультур’я, фарисейства, релігійності про людське око, за принципом — у неділю всі у церкву і я теж піду?! Але чи буде він православної віри — тепер не знаю.
