18 грудня
Щоранку встаю о п’ятій. Як завжди, втихомирюю свого будильника, ще раз солодко потягуюся і, накидаючи на себе халат, дивлюся на вікна сусіднього будинку. Я вже звикла до того, що саме о цій порі у вікнах навпроти (в єдиній на весь будинок квартирі) теж спалахує світло. Ніби зі старим знайомим, вітаюся з тим вогником і починаю займатися ранковими справами.
А в вікнах навпроти буде йти своєю чергою життя: молода господиня готуватиме сніданок, згодом прокинеться чоловік і почне збиратися на роботу. Потім вони разом заходяться споряджати малого сина в дитсадок. Тодi сядуть до сніданку. І все те разом — спокійно, мирно, дружно.
Я іноді зустрічаю це подружжя. І просто з ними вітаюся, навіть не знаючи близько жодного з них. Просто через те, що я щоранку подумки вітаюся з ними через освітлені вікна. Через те, що поважаю цих людей за вміння берегти своє щастя щодня.
Коли я бачу досвітній вогник у вікнах навпроти, мені дуже хочеться, щоб в усіх будинках мого міста, моєї країни засвічувалися ранкові вогники — такі знайомі, такі щасливі.
