Коли надія перевищує страх, то вона породжує відвагу.
Георгій Кониський, український письменник, проповідник, церковний і культурний діяч

ЩОДЕННИК

24 листопада, 2001 - 00:00


24 листопада

Їду в село. Переповнений автобус час від часу підскакує на вибоїнах, перехняблюється на поворотах. Я, як і всі пасажири, покірно піддаюся інерції — наштовхуюся на тих, хто стоїть ззаду й попереду, нахиляюся в той бік, куди й усі, тримаюся за поручні і лаю дорогу. Лаю за те, що така нерівна й непряма. За те, що точно така ж, як моє життя: з глибокими ямами й рівчаками, з крутими вигинами й непотрібними зупинками.

Дивлюся на своїх попутників і думаю: всі ми однією дорогою їдемо. Розбитою й заїждженою. Невже немає в нас кращого шляху — рівного, щасливого? Щоб усім було добре по ньому рухатись? Якби то знаття, хто і де ті дороги роздає. Може, можна було б поміняти цю на ту, трохи прямішу і легшу.

Віра ЗАГОРОДНЯ, Канів
Газета: