Коли надія перевищує страх, то вона породжує відвагу.
Георгій Кониський, український письменник, проповідник, церковний і культурний діяч

ЩОДЕННИК

13 листопада, 2001 - 00:00


13 листопада

Задумуюсь над вічним: чому люди плачуть? Згадую, коли плакала востаннє і чому. Давно. Зі страху. Ні, я не боялася йти темними й вузькими завулками. Ні, за мною не гнався злий пес. Ні, мене ніхто не образив. Я просто боялася бути покинутою. Покинутою за те, що образила. Хоча й нехотя, та знаю — дуже боляче. І як відлуння — заболіло й мені. Заболів мені острах розлуки. Прости й повір.

Уяви не маю, як буду без нього: сірі будні, люди-тіні, робота-каторга, життя-безцінь. Отож, тепер знаю, чого плачу я, чого плачуть усі. З жалю-бо. З жалю до себе. Хто більше, хто менше, а любим перш за все себе. Через те й сумуємо, через те й тужимо. А може, й ні…

Віра ЗАГОРОДНЯ, Канів
Газета: