10 листопада
Вони від’їжджають один за одним. І так упевнені в тому, що там на них чекає інше життя. Вони — це друзі, рідні, знайомі. Вони — це зруйновані собори душ людських. Вони — це втеча. Вони — це безмежна надія.
Багатьом із них усього по шістнадцять-сімнадцять років, але більшості з них «не світить» нормальна освіта, робота, спокійна сім’я. Бо вони втікають, навіть не прощаючись у останню мить зі своїми найближчими друзями. Десь там на них чекають Америки, Італії, Греції, Португалії. Кухні, будівельні майданчики, стрип-бари, чужі вередливі діти та сварливі старі — робота, за яку платять не так уже й мало за нашими мірками. Майже всі обіцяють повернутися і розпочати тут нове життя, і дехто справді повертається. Та частіше вони залишаються у своїх Америках і Португаліях назавжди, забираючи з нашої «молодої і перспективної» держави дітей і даючи їм на чужині те, про що тут вони тільки могли мріяти. Нормальну освіту, роботу, сім’ю. Вони втікають від свого повноліття, яке їм тут гарантує нечесні вибори, провокуючі податки, постійні натяки на хабар, черги за субсидіями, відверте хамство і просто дикість… Коротше кажучи, «веселе» життя, від якого нікуди не дінешся. Бо немає у них ще п’яти-десяти років чекати зрушень у державі, немає, розумієте? Бо там вони можуть бути звичайними підлітками, підзаробляти собі на розваги і лише десь по телевізору інколи бачити свою спустошену землю.
Вони від’їжджають один за одним. Вони — це рідні, друзі, знайомі. Вони — це втеча. Вони — це зруйновані собори душ людських. Вони — це безмежна надія…
