ЩОДЕННИК

6 жовтня

Людина завжди чогось чекає. Хто дощу. Хто сонця. Хтось чекає змін. Хтось — милостині. А хтось — просто звістки. Отак і я... Зупиняюсь біля поштової скриньки. Немає нічого. Подумки заспокоюю себе: «Пишуть». А потім, ніби десь іззовні до свідомості доходить — а кому й коли останнього разу писала ти? Так і не пригадала. Зате спало на думку, коли й кому пишу взагалі. Так, батькам пишу, коли стає сутужно з грошима. Рідним пишу, коли хочу, щоб вони поспівчували моїм невдачам. Пишу друзям, коли на серці стає тяжко. І перші, й другі, й треті з відповіддю ніколи не баряться. Чимчикую східцями далі, даючи собі слово завтра ж написати комусь просто так.