11 вересня
На студії «Укркінохроніка» минуло, можна сказати, все моє життя — от уже понад сорок років. Боже, що це були за золоті часи! Із самого раннього ранку життя на студії буквально клекотало. Групи виїжджали на зйомки. Не замовкав селектор. Працювала тоді студія в дві, а часом і в чотири зміни, коли йшов терміновий подієвий випуск. Так званий директорський поверх до пізнього вечора гудів, як вулик.
І лише одного, спеціального дня, здається, в четвер, коридор ставав тихим і порожнім рівно о п’ятій годині. І після п’ятої затримуватися нікому не дозволялося. В ці спеціальні дні на студію приїжджав хтось із членів Політбюро із сім’єю, друзями. У директорській проекції — треба сказати, еталонній — для них крутили кіна, як це в бардівській пісні співали, ну, не для всіх дозволені.
Особливо просунуті, як тепер кажуть, творчі працівники обурювалися тоді нерівністю, але пильний другий відділ утихомирював надто уїдливих своїми аргументами.
Сьогодні старожили (адже молодь розбіглася) гірко жартують: раніше на тиждень був один спецдень, а тепер усі дні спеціальні, в тому сенсі, що в коридорах, у кабінетах, в оглядових залах порожньо, тихо, темно — роботи немає. А нове найвище начальство тепер, напевно, й адреси студії не знає. А навіщо? Адже все, що побажаєш, можна побачити вдома по телеку, по відику. Та й документальні фільми в їхньому репертуарі навряд чи переважають. Заради справедливості треба сказати, що їхні попередники цікавилися не тільки порнофільмами, вони і нашу продукцію дивилися регулярно та вимогливо. Тому й залишився для майбутніх поколінь найбагатший кінолітопис життя народу й держави. А тепер спадає на думку від бездіяльності крамольне: може, і непогано було б повернути спецдні, щоб інші, як і раніше, були робочими?
