28 серпня
Можу впевнено вважати себе щасливою: розважаюсь на свій смак, витрачаю зароблене як вважаю за потрібне, роблю зі своєю зовнішністю все, що заманеться. Однак, всупереч людським твердженням про те, що з плином часу навіть найглибший біль втрачає свою актуальність, в мене рецидиви нестерпного суму трапляються все частіше.
Дилема розпочинається вранці, коли збираюсь на роботу і роздумую над тим, який шлях обрати. Можна довго нудитись у ненависному метро, а можна... Можна обрати куди більш короткий шлях, але двічі дорогою сказати «добридень» тим самим установам, які називаються «моргами». Спочатку тому, в якому лежало її понівечене машиною тіло, а через зупинку — тому, в якому спочивало його..
...Неспроможність зробити те, що запланував на сьогодні, тепер пояснюється дуже просто — сьогодні не мій день. Ще один «не мій день» без допомоги і підтримки тата з мамою...
...Коли чергова з подруг жаліється на те, що один iз батьків занедужав та став нестерпним у своїх забаганках, на вустах тоне у ще невиплаканих сльозах єдина відповідь: «Скорися й збережи! Втратиш — ніколи не виживеш iз себе цього болю!» Зазвичай сприймають сказане за маразматичні старечі проповіді. Колись і я була така. Нинi — кожний день черговий рецидив через відсутнiсть найдорожчої у світі пари людей.
Добрий ранок, мамо й тато! Сьогодні все буде по-іншому! Вчора просто був не мій день...
