Часто ввечері, йдучи через міський парк додому, я зустрічаю маленького зворушливо-тендітного хлопчика з гострим профілем. У поношеній курточці з капюшоном, з-під якого визирають очі кольору дозрілих каштанів і під яким, підозрюю, ховається ледь помітний німб.. Хлопчик здавався мені втіленим архетипом, що заблукав, — Івано-Франківськ усе ж місто, в якому понад дві з половиною сотні тисяч мешканців. А може, й не заблукав, можливо, він тут із місією.
Мабуть, з дешевого марнославства я хотіла першою почути новину, яку приніс вісник. Я прагнула зустрічі.
— Як тебе звуть? — побоюючись розчарування, запитала я.
— Іванко.
Сумнівів не залишилось: це пастушок, котрий прибув сюди з місією.
Пишучи ці рядки, усвідомлюю, що деякі мої друзі можуть «закинути» мені рустикальність, тобто «селянськість». Адже ще старожитні римляни помітили: orbis, non urbs. Світ, а не місто.
№220 17.11.98 «День»
При використанні наших публікацій посилання на газету обов'язкове. © «День»
