5 липня
На пні з’явилися маленькі краплиночки живих сліз. На мить вони застигли, ніби вбираючи в себе останні сили тополі, точніше, того, що від неї залишилося. А потім розкотилися по всій поверхні пенька, немов прозорі намистини розсипаються з обірваної нитки. За хвилину розтануть, зникнуть сльози дерева, і залишиться тільки оцупок iз коренями, які виступають із землі. Колись тополя була велика, розложиста. Вітер міг вільно гуляти в її кронах, і мелодія-шелестіння заколисувала й несла думки у безхмарну височінь, особливо в спекотний день. А пташки знаходили собі притулок на гілках серед рясного листя. Не буде так більше — дерево лежить безпомічне. І вже востаннє, тут — на землі, а не в повітрі, красується зелене листячко. Померкне, пожовтіє, а згодом засохне воно. Порубають тополю. І зимою хтось буде тішитися коло печі, спалюючи таке гаряче серце дерева.
Пеньок... Він стоїть. Не такий гладенький, як був після зрубу, трохи зачерствілий та з колючими ворсинками, немов хоче захистити те маленьке паростя, що почало розростатися бiля нього.