21 червня
Найстрашніша для нашого народу війна, що розпочалася шістдесят років тому, сприймається нами – представниками пізніших поколінь – чорно–білою. Такою, якою ми бачимо її у кадрах вітчизняної та трофейної кінохронік.
Вже вкотре перед очима постають знайомі з дитинства картини: геометрично правильні колони помпезних воєнних парадів; численні знамена зі свастиками; Гітлер, котрий «випльовує» свої промови на голови натовпу, захлинаючись словами та енергійно жестикулюючи; тисячі витягнутих вгору правиць його співвітчизників, що в єдиному екстазі від магічної постаті вождя та великих перспектив готові, здається, на все; самовпевнені гітлерюгіндівці із зачісками а ля фюрер. ...Чорно-білі кадри – задоволені вояки із засуканими рукавами, відчиняючи двері хат чоботищами, вминають награбоване й виграють на губних гармошках. Потім – аеростати над тривожним небом Москви, повітряні бої, підбиті танки, руїни міст, залпи «катюш». А ще – нещасні в’язні концтаборів у смугастих робах, гори напівзотлілих трупів, що згортаються до ям бульдозерами. Під Сталінградом довжелезні колони військовополонених (вчорашніх завойовників), уже не героїв, обморожених, зморених, в жіночих хустках та дрантивих онучах. Постає зруйнований Берлін, і знову полонені, десятки тисяч полонених із похиленими головами, котрих переможці проводять вулицями Москви, поливальними машинами змиваючи бруд зі столичного асфальту...
Чорно-біла війна... Можливо, вона з усіма своїми жахами й не могла бути інакшою... І тільки салют Перемоги ми не уявляємо чорно-білим.
