14 червня
— А ви все-таки поміряйте! Колір вам дуже до лиця! — щебетала молода дівчина-продавець. — А то потім шкодуватимете ще. Я ж за примірку грошей не беру. Раптом сподобається?! Мені здається, це якраз на вас.
Таки вговорила. І справді блузка була якраз. Та й не погана начебто. От лише колір дещо не такий хотілося...
Продавець довгенько заносила дзеркало з різних боків, змушуючи подивитися й «проти сонечка», й «в затінку».
— А ви походіть ще, подивіться, потім, думаю, повернетесь, — запропонувала вона першою. І я справді пішла по ринку. Та більше ніхто так ввічливо не обслуговував. Коли річ була замала чи завелика, запевняли, що «сидить чудово», «що ви видумуєте», «то так купити хочете». Поводили себе так, начебто їхній товар — один-єдиний на ринку, і я в них, як покупець, повинна бути зацікавлена більше. Я ж дотримувалася іншої думки, бо ж покупці ходили не такими вже густими рядами.
Чомусь неуважність до покупця, а іноді й хамство, перекочували, дещо видозмінившись, з магазинів радянських часів на ринки пострадянських. Поміряв річ і не придбав — ошпарять поглядом зневажливості, а то і словесним окропчиком приснуть услід. Не всі, звичайно, але таких і немало.
Я таки повернулася до ввічливої дівчини. Точніше, підприємливої. Вона дала мені змогу подумати, зважити всі «за», уважністю протоптала дорогу до покупки, а не обрубала її назавжди, як це роблять надто настирливі продавці. І отримала за це цілком реальну винагороду — виручку за продану річ. Невже інші не зацікавлені в продажу? Чи вкупі з настирливістю працювати легше?
