2 червня
На студії «Укркінохроніка» минуло, можна сказати, все моє життя — от уже понад сорок років. Боже, що це були за золоті часи! Працювала тоді студія в дві, а часом і в чотири зміни, коли йшов терміновий подієвий випуск. Так званий «директорський поверх» до пізнього вечора гудів, як вулик.
І лише одного, спеціального дня, здається, в четвер, коридор ставав тихим і порожнім рівно о п’ятій годині. І після п’ятої затримуватися нікому не дозволялося. У ці спеціальні дні на студію приїжджав хтось із членів Політбюро із сім’єю, друзями. У директорській проекції — треба сказати, еталонній — для них крутили фiльми, як це в бардівській пісні співали, ну, не для всіх дозволені. Нині ж подібні фільми по телевізору крутять вільно: чи ти член Політбюро, чи найостанніший бомж і чи тобі до 16, — дивися, скільки душа бажає. І дивляться.
Сьогодні старожили гірко жартують: раніше на тиждень був один спецдень, а тепер усі дні спеціальні, в тому сенсі, що в коридорах, у кабінетах, в оглядових залах порожньо, тихо, темно — роботи немає. А нове найвище начальство тепер, напевно, й адреси студії не знає. А навіщо? Адже все, що побажаєш, можна побачити вдома по телеку, по відику. Та й документальні фільми в їхньому репертуарі навряд чи переважають. Заради справедливості треба сказати, що їхні попередники цікавилися не тільки порнофільмами, вони і нашу продукцію дивилися регулярно та вимогливо. Тому й залишився для майбутніх поколінь найбагатший кінолітопис життя народу і держави.
А тепер, напередодні ювілею нашої незалежності, спадає на думку від бездіяльності крамольне: може, і непогано було б повернути спецдні, щоб інші, як і раніше, були робочими?
