16 травня
Поліклініка. Кабінет окуліста. Я сиджу на стільці, чекаю, поки медсестра випише мені довідку. Тимчасом лікарка-окуліст (до речі, сама в окулярах) перевіряє зір у п’ятирічної дівчинки, яку привела на прийом сільська бабця. Лікарка водить вказівником по таблиці й запитує дитину, чи та розрізняє літери. Спершу дівча говорить досить жваво, та вже за хвилину починає запинатися.
—Ти що, недобачаєш? Яка це літера? — запитує лікарка, вказуючи на «Э».
— Є, — каже дівчинка, — тільки навиворіт.
— А це?
— Це м’який знак плюс і, — невпевнено каже дівчинка про літеру «Ы.
— Що ти вигадуєш? — дратується окуліст. — Ваша онука, мабуть, недобачає.
— Ніби на зір ніколи не скаржилася, — стенає плечима бабця.
— Рекомендую виписати їй окуляри. Поки короткозорість не запущено, — констатує лікарка й поправляє власні окуляри.
Я спробував утрутитися. Підійшов до таблиці, вичитав, що вона випущена 1961 року, що на ній позначено літери не української, а російської абетки. Цілком можливо, сказав я, що із зором у дівчинки все гаразд. Адже п’ятирічна дитина, яка розпочала вивчення мов з української, навряд чи може розпізнати російські «Э», «Ы», «Ъ» тощо. Утім, не зважаючи на мої докази, лікарка попросила мене залишити кабінет. Мовляв, їй видніше, кому прописувати окуляри, а кому — ні.
Ось так і живемо. За таблицею зразка 1961 року. А кажуть: куди в людини очі повернуті, туди й розум.
