20 березня
Посередині тротуару, прямо під ногами, лежав уламок олівця. Я підібрав його. Було видно, що він дійсно зламаний і його викинули, а не загубили. Напевно, хтось дуже нервував і зламав нещасного олівця, адже на екранах це стало майже штампом — виражати хвилювання через ламання чогось, і найпростіше — ламання олівців.
Але я чомусь шкодую більше за олівцем, ніж за розбитими авто, підірваними макетами будинків, поламаними стільцями. Може, тому, що у тих випадках руйнівні дії більш-менш виправдані сценарієм, а ламання олівців — зайвий штамп? А може, тому, що в дитинстві матуся прочитала мені невеликий нарис, здається, з якогось жіночого журналу, про історію олівця, технологію його виготовлення, можливості використання. Адже ним можемо записати і передати майбутнім поколінням найпотаємніші думки, зробити малюнки, що будуть цінуватися як десятки автомобілів, записати слова і музику пісень, що стануть шлягерами. Звичайно, можна написати і кляузу на сусіда, співробітника, політичного діяча. Але, на мою думку, що людина, для якої олівець майже як жива істота, цього робити не буде. Чи я помиляюсь?
Ці записи роблю знайденим уламком, який витер, загострив і вклав у корпус старого фломастера, бо олівець виявився коротким.
