21 лютого
Свої обов’язки швейцара він виконував бездоганно. Якимсь шостим чуттям вгадував, хто з ресторанних справді гість, а хто так собі, хай і при грошах. Людям з посадами, молодим і старшим, лише б звернули на нього увагу — шанобливо усміхався, подаючи пальто, знаходив якусь порошинку на лікті чи ще десь і вже ковзала по тому місці його щітка. Потім швиденько відступав убік: прошу-прошу, ось вам прохід. Дякую, чекаємо ще...
Ні, йому не давали «чайові», він, здається, й не очікував їх. Був догідливий безкорисливо, і в моїй голові вже крутився сюжетик невеличкого оповідання. Здавалося, я знаю цю людину, можу багато розповісти про неї.
А одного разу, потрапивши на засідання міського осередку Спілки політв’язнів і репресованих, несподівано побачив його у невеличкому залі. Сидів неподалік, тихий і серйозний, і сусіди віталися з ним. Чомусь захотілося, що він мене не зауважив, не впізнав.
