13 лютого
Якихось шість соток власної землі на дачному масиві зразу ж за містом, а відчуття таке, наче ти Герасим Калитка з п’єси Карпенка-Карого. Ідеш собі, намилувавшись своїм «полем», додому, себто в місто, плекаєш думки про хліборобську весну...
Назустріч — жіночка з клунком на плечах. Років так під шістдесят, одягнена просто, але охайно. Навкруги безлюддя, тож якось не пасує не привітатися, порівнявшись із подорожньою. «Слава Йсу!» — кажу до жінки, як прийнято казати в наших селах. «Навіки слава! — відповідає вона, приязно всміхаючись. — А чи не скажете мені, добродію, чиє то кукурудзиння на он тій дачі? Ні в кого не можу довідатися, хто господар».
Виявляється, вона купила б кілька тих купок кукурудзиння, залишених на городі ще з осені, для своєї корови. Чи молоком заплатила б власникові городу, чи грошима...
Ні, але ви тільки подумайте! І тижня не минає, щоб навколишні злодії не випотрошували наші дачні будиночки. То в когось меблі покрадуть, то нехитрий сільгоспреманент, а то й просто вікна-двері поб’ють. Що вже простіше, здавалося б, зайти вночі на город і забрати кілька купок нікому не потрібного кукурудзиння...
А вона: «Добродію, чиє то кукурудзиння?..»
