30 сiчня
Живу я на Борщагівці. Район не особливо престижний. Живуть тут, в основному, робітники колись великих київських підприємств — «Електронмашу», «Більшовика», «Реле і автоматики»...
Я кожний ранок згадую про те, як було колись. Людські струмочки безладно зміїлися вуличками, зливаючись перед окружною дорогою в єдиний потік, що спрямовується через підземний перехід до «Електронмашу». Бігли від кінцевої зупинки третього трамвая... Вискакували з під’їздів сусідніх будинків... Нормальний робочий ранок. І так кожний день.
А пригадала я про це ось чому. Починалось-бо все о шостій годині ранку, коли у вікнах будинку напроти раптом масово освітлювалися вікна. Довжелезний, напевно, під’їздів на тридцять, будинок цей спалахував раннього зимового раноку сотнями вікон. Нарядно оперізували будинок світлові меридіани кухонних віконець, адже життя сім’ї починалося там. І гаснули вікна якось радісно-стурбовано. І хазяї їх товпилися біля ліфтів, тягнули сходами пхикаючих малюків. Дитсадок, добре, був поряд. Віталися, перемовлялися, стартували від під’їзду.
Зараз я встаю о шостій. Ні, на роботу мені не треба, п’ятий рік на моїй студії «Укркінохроніка» робити практично немає чого. Просто життєві обставини змушують. А будинок навпроти сумно темний. Десь о сьомій — пів на восьму загоряються самотні вікна. До восьмої їх стає більше. А до пів на дев’яту вони гаснуть — на вулиці вже ясно. Здається, за кожним скляним квадратиком, прямокутничком причаїлася туга. За ранковою метушнею, за роботою, за життям. А скільки зараз таких вікон в київських будинках! Вікон, за якими зупинився час.
