16 сiчня
Боячись спізнитися, прибігаю на ділову зустріч на 20 хвилин раніше. І млію на сонечку біля метро «Петрівка» — балує нас нинішня осінь. Колобазарна територія, звичайно, не краще місце. Але ж ринок поряд — інтелектуальний. Книжковий. І день такий чудовий. І на роботі щастить. Тому в душі — нечасте «затишшя». Ні про що не думаю. Очі неуважно ковзають по перехожих. Тьху, що це вона робить? — думаю про жінку, що нахилилася над сміттєвою урною. Звідти вона вибирає різного «калібру» папірці, в основному, колишні білі, складає й ховає в свій пакет. О, жах! Вона вже тягне до рота пластиковий стаканчик-мабуть, хтось викинув, щось недопивши. Вже не неуважно, а уважно спостерігаю за жінкою. Вона діловито продовжує пошук. Нахил тулуба різкіше — і вона вже відправляє до рота недогризок пиріжка. Інша рука продовжує ритися в смітті. Розчарування. Більше — ніякого «улову». Вона підіймає з землі свій «древній» невеликий чемоданчик і прямує до метро. Ще одне щастя — жінка моторно підіймає з землі недопалок і блаженно затягується. Але навіщо вона збирала папірці? Невже — замість туалетного паперу?
Моя рука в кишені пальта з ніжністю погладжує місячний проїзний квиток. Яке щастя, що не треба купувати жетон на метро — може, його тримали ось такі, всі у виразках, руки, як у тієї жінки? Бр- р-р. А дрібні гроші? А бруднючі гривневі купюри? Ні, краще про це не думати... Ось, банкомат — це чудово! Одна біда — немає відповідних купюр, щоб до нього підійти... Ні, а ось про це краще зовсім не думати. Який чудовий день. Який чудовий пень...
