20 грудня
У нашому будинку два під’їзди. Відрізняються вони один від одного, як пані від куховарки. «У першому, — захопленo говорила двiрничка, — я можу з’явитися раз на тиждень: тільки забрати внизу кульки зі сміттям. Там завжди чисто. І мені просто нічого робити».
Я живу в другому, де інтелігентністю громадяни обділені, і тому там постійний «свинюшник». Утім, може, ще й тому, що у нас двірничка також з’являється, щонайбільше, раз на тиждень.
Учора вранці, коли я до неї привіталася, вона з обуренням кивнула головою на перший під’їзд: «Які скоти люди! Тільки уявіть — я викликала собачу «будку», всіх цих бездомних тварюк переловили, а мешканці здійняли такий шум, мовляв, це наші рідні двірські собаки. Мало того, випустили «стінгазету», де мене так розмалювали, що всі качалися від сміху. А я прибираю собі, голови не підводжу, не знаю, що це з мене іржуть. Тільки одна добра людина знайшлася, тицьнула пальцем: «Дивись!» Ту дошку оголошень так міцно до вхідних дверей прибили, що мені її сокирою довелося віддирати».
Двірничка очікувала мого співчуття. Я ж зі смутком згадувала трьох білих-білих, мов полярні ведмежата, собак, що завжди спали втрьох, притулившись одне до одного, і в темряві їх можна було прийняти за снігову кучугуру. І внутрішньо здригалася від того, що з ними сталося... І думала: цілком закономірно, що «інтелігентний» під’їзд так бурхливо відреагував на вбивство тварин. А «куховарка» цього просто не помітила...
