5 грудня
Посеред перону приміського вокзалу зібрався натовп роззяв. На шматку картону, кинутому на асфальт, парубок з дещо підозрілою зовнішністю майстерно вертить трьома широкими чорними стаканчиками з міцної пластмаси. По-акторському заманює: «Ось м’ячик. Стежмо уважно за рухами. Робимо ставки і виграємо». Маніпуляції тривають. «Ну, батьку, чого чекаємо? Якщо впевнений, де м’ячик, не втрачай шансу. Гроші, либонь, потрібні?» Після підняття скляночки впевненість «батька» (судячи із зовнішності, пенсіонера з села) вмить зміняється розчаруванням і нерозумінням: треба ж було так схибити. Залишаються два стаканчики — ставки збільшуються. Ступивши ногою на одну з імовірно щасливих посудин (мовляв, не ликом шиті) і діставши свої кревні, старий піддається порадам збудженого натовпу. Цього разу дідове обличчя спотворюється вже не стільки від розчарування, скільки від гніву: «То що ж це таке?!» Далі — чортихання і добірне матюкання невдахи. «Свої» парубки відтісняють «тата» в натовп. Чолов’яги з провінції (а найчастіше саме провінціали стають жертвами аферистів) сміються: дід, звичайно, лох, а от нас навряд чи проведеш. «Круп’є» ж свою справу знає: «Ось ви, дівчино, спробуйте. Такій красуні не може не пощастити». З усмішкою Джоконди «красуня», підмащена компліментом, витягує з сумочки купюри...
Так, любить наш народ дармівщину... Головне — кожен багато разів чув — у вуличних шулерів виграти неможливо. Переможцями стають підставні, а фора обертається повним програшем. Але все одно грають, сподіваються, вірять...
