25 листопада
Подруга з села виходила замiж й запропонувала мені бути дружкою. Я погодилася, бо давно мріяла побувати в цій ролі. Все було, як на звичайному сільському весіллі — курінь, в якому щедро накрито столи, на хатині в молодої майоріло гільце, галасували напідпитку гості.
У мої обов’язки входило перев’язати стрічками дітей та неодружених хлопців і дівчат, пришити їм квіти. Біля воріт гралися діти і я підійшла до них, щоб пришити букетики. В ту ж мить підбіг якийсь юнак, різко скрутивши мені руки, затягнув до машини, котра щойно під’їхала. Від несподіванки і розгубленості я не змогла ні пручатися ні говорити, тільки на очах з’явились сльози. В машині було ще троє юнаків, які почали з мене глузувати і називати «міською кралею». Ми виїхали на іншу вулицю та повернулись до весільного двору. Тоді вони виштовхали мене з машини й почали вимагати в боярина банку горілки. Деякі жінки обурено кричали й вимагали, щоб мене негайно повернули. Хлопці не поступалися, а я в ту мить почувала себе «Роксоланою», яку виставили, на продаж. Їхні вимоги виконали, і хлопці з сусіднього села, задоволені собою, поїхали додому.
У хаті мати молодої витирала мені сльози і розповідала про подібні звичаї на селі. Від пережитого на очах ще бриніли сльози, а синці на руках довго нагадували про цей сільський звичай.
