5 жовтня
Йду стежкою... Куди? Не знаю. Але йду...
Ще вчора тут гуляли діти. Бігали, раділи... А сьогодні ні — тиша, спокій... Дерева тихо шелестять своїми листочками, начебто співають колискову. Мені? Чи комусь іншому? Та мабуть усім... Озеро потемніло, заспокоїлось. Але з кожним поштовхом вітру з дерев у озеро падають листочки. І вони, такі маленькі, починають пливти, пливти... Як наші мрії: у якийсь невідомий простір, невідоме майбутнє... Але на відміну від нас, майбутнього у них вже нема. Вже ніколи не повернуться додому, не зможуть рости, радіти... Але вони летять, летять, летять... Ось і птахи залишають свої домівки. Летять до тепла. А я залишаюсь сама з собою, сама в собі.
Хмари тихо пливуть — їм нікуди поспішати. А мені? Не знаю... Вони затягли небо, і пішов дощ. Почали з’являтись сумні думки. Якось стало ніяково, і одне питання не давало мені спокою: «В чому сенс життя, сенс життя, життя?..».
Люди як листочки. Народжуються, ростуть, радіють, наповнюються різнокольоровою фарбою, живуть... А потім.., непомітно згасають, покидають свою домівку, падають, висихають...
Пройде двірник, згребе їх до купи, піднесе запалений сірник..., і запалають вони вогнем, пекучим гарячим вогнем, з якого вже ніхто ніколи не повернеться.
А зараз люди кудись поспішають, оснащені різнокольоровими парасольками. Вони поспішають у майбутнє, невідоме майбутнє. Вони біжать, поспішають... А листочки летять, летять, летять... І вітер шепоче: «Сенс життя, сенс життя, сенс життя...».
