12 сентября
Водій посміхнувся. Кому? — Я роззирнулася. У пасажирському салоні всі сиділи, стояла я одна. Про всяк випадок поправила зачіску. Знову подивилася на оглядове люстерко над лобовим склом автобуса. Водій не лише продовжував усміхатися, а ще й блаженно похитував головою. Стало смішно: не мені він усміхався, а своїм думкам. Прямо світився від якоїсь радості.
Гарний настрій водія раптом передався мені. Вже з цікавістю я ще раз роззирнулася навкруги. Автобус старий, зношений «на 250 %», але відчувається — доглянутий. Нічого не деренчить, не лякає пасажирів: а раптом розвалиться? Навіть фіранки не дратували. А їх я просто не виношу — ну кому приємно, коли брудна ганчірка, яку обвіває зустрічний вітер, ляпає тебе по обличчю? У цьому автобусі фіранки були не брудними, а якимись беззахисно милими. І робили старий автобус схожим на чистенького доброго дідуся.
Я пригадала, як із Ялти їхала автобусом до Симеїза. Щоб бути щасливою, мені досить лише кримського пейзажу. А тут всю дорогу зі мною були море і гори. Та не тільки їм я блаженно всміхалася. Я усміхалася своїм думкам. Іноді поруч із оглядовим люстерком над лобовим склом далекорейсового автобуса чіпляють табличку: «Щасливої дороги!». А наші пасажири, дивлячись уперед, натикалися на слова: «Люди, будьте добрішими!». І їхні обличчя лагіднішали.
Вискочивши із доброго київського автобуса, я кинула прощальний погляд на водія. Старий, лисий, круглолиций, ніс бульбою, — він продовжував посміхатися.
