12 липня
Колега і хороший знайомий, корінний львів’янин, розповів у компанії таку історію.
Якось у поїзді «Варшава — Вільнюс» він, добре знаючи польську мову, розговорився з попутником, типовим польським буржуа — те, що називається «середнім класом». Спочатку поговорили, як водиться, про погоду, потім на відсторонені теми. Оскільки знайомий мій був у Польщі не вперше, він не виявляв типової для іноземців цікавості, і співрозмовник спочатку вважав його своїм співвітчизником. Однак іноземна мова — вона іноземна і є. Мій знайомий припустився помилки, вживши типово українське слово. Звичайно, попутник його не зрозумів. Коли ж непорозуміння спільними зусиллями було залагоджено, відбувся приблизно такий діалог:
— Е... Проше пана... То пан не єсць полякем?
— Єстем зо Львува, — гордо повідомив колега і пояснив: — Єстем українцем!
Співрозмовник деякий час повагався і, нарешті, обережно уточнив:
— Пан... єсць зо Львува... і не єсць полякем?!
Ми, звичайно, посміялися. Потім хтось пригадав, як у Німеччині довго переконував когось у тому, що столиця України — аж ніяк не Одеса, а хтось розказав, як в електронному листуванні з англійцем доводив, що ФК «Динамо-Київ» ніяк не можна називати російським клубом... Я промовчав. Не так давно в Росії випускник школи цілком серйозно поцікавився у мене: «А що, Україна така велика, що поділяється на Західну і Східну?».
Може, зовнішньополітичні успіхи визначаються далеко не однією тільки згодою президентів провідних держав виступати на древніх площах нашої столиці?..
