28 березня
До гуртожитку повертаюся вночі, десь після дванадцятої (вхідні двері, зазвичай, у цей час все ще відчинені). На вулиці — лише поодинокі постаті. Ледь чутно шарудять целофановими пакетами на смітниках.
Люблю ніч. І водночас — навпаки. В мене з нею пов’язані різні спогади. І зараз, хоч ніч на ніч не випадає, мені чомусь хочеться опинитися в своїй кімнаті якнайшвидше. Страх? Та щось таке. Просто не люблю нічні міста.
...Повертаючись додому, я, як на лихо, заблукав. Довелося обходити дуже довгий паркан. Десь на середині цього маневру за мною і ув’язалося цуценя. Вівчарка. Воно розгублено бігало туди-сюди, ніби шукаючи — когось чи щось.
— Куди ж тебе несе? — сказав я йому, зупиняючись. — Я ж не можу взяти тебе з собою. В мене вдома є собака. І не один. А батьки?
Цуценя ставило на мою ногу лапки і тихо скавучало, дивлячись угору, на моє обличчя.
І ми йшли далі темною незнайомою вулицею. Я — швидкими кроками, воно — то забігаючи вперед, то відстаючи. Обидва — розгублені та збентежені.
Паркан скінчився. Згодом шлях вже пролягав через цвинтар та лісосмугу. Але з цим маленьким створінням було якось спокійніше. Та й зорієнтувався я, як дістатися додому.
— Ми вже майже біля мети, — посміхнувся я маленькому супутникові. Він вкотре розгублено проскавучав.
Додому я прийшов сам: з жалем у серці пересадив цуценя через невисокий паркан навколо якоїсь споруди і все тими ж швидкими кроками пішов геть, змушуючи себе не озиратися на маленьку тваринку, що бігає снігом, шукаючи вихід...
