23 березня
Повертаюсь додому. Трамвай вистукує свою звичну мелодію. Ту-тух-ту-тух. Мою увагу привернув дивний молодий чоловік, очі то бігають, то дивляться вниз, а рука десь щось шукає. Нічого не розуміючи, я теж опустила очі, аж раптом… Я побачила, що його рука риється в чужій кишені. Кишеньковий злодій? Хвилину я вагалася. Він зрозумів, що я його «засікла» . Відступати, як мовиться, нікуди, i я запитала, що він забув у чужій кишені. Реакція була миттєва. Добродій, у кишені якого щойно порпались, здивовано подививсь на мене, потім — на юнака. Хлопця швидко схопили за комір куртки. І знову всі подивились на мене: «То що, ви кажете, бачили?» Подумки лаючи себе, що завжди лізу, куди не просять, відповідаю: «Бачила, як юнак діставав з кишені ось цього чоловіка папірець». Тут знову втручається постраждалий: «Так, зникли мої дванадцять гривень, відповідай, де мої гроші?!»
Двері вагона відчиняються, мені треба виходити, постраждалому, вочевидь, також, тому юнака беруть під руки й виводять з вагону. При цьому той продовжує повторювати: «Я нічого не брав, дівчині здалося». Ось ми вже й на вулиці. Обертаюсь назад. І все як в найкращих детективах — розкидані на підлозі вагона гроші. Потерпілий миттю кинувся їх збирати. Двері зачинилися, трамвай поїхав. На вулиці лишилася я з кишеньковим злодієм. «Я ж попереджав вас, дівчино, не бачите, то й не кажіть», — косо зиркаючи, промовив злодій. Його вже більше ніхто не тримав, і він, зухвало посміхаючись, пішов. Не спійманий — не злодій. Мені стало гірко і прикро. Люди проходили повз нас, зацікавлено обговорювали щойно побачене: буде про що розповісти вдома, така собі цікавинка, ось і все. Згадалося прислів’я «Моя хата скраю...». Добрим другом воно увійшло до нашого життя, з ним дуже зручно. Чи не так?
