26 лютого
...Я іду по базару. Мені сподобалася сумка. Прошу показати. Зблизька сумка пахне гумою. «Це, певне, замінник?» — запитую. «Пресована шкіра, а ніякий не замінник! — презирливо стуливши губи, відповідає продавщиця. — Безграмотні... Це у вас щось із тямою...». Далі я вже не чую. Повертаюся і йду геть.
...Купую банани: «Зважте, будь ласка, кілограм». На терези опускається гроно густо покритих дрібними коричневими цяточками бананів. Я кажу, що хочу без цяточок, он ті — зліва. «Ви нічого не розумієте, — чую метку відповідь. — Це такий сорт спеціальний — тигрові банани». Я відповідаю, що п’ять років жила в країні, де ці самі банани ростуть, як у нас яблука, але не пригадую, щоб чула про «тигрові банани». «Це у вас щось із пам’яттю», — доброзичливо усміхається вона.
...Влітку померла моя мама. І сьогодні ще здається неймовірним і ледве вимовляю про неї це слово — «померла». Ми з сином ішли у серпні повз Володимирський собор — очі на мокрому місці. Зайшли, купили воскових свічок: поставити за упокій душі — бабусиної, дідусевої, іншого дідуся, iншої бабусі, а це вже й маминої. Свічки гнуться в руках — надто м’які. Підпалюю гнотик, ставлю — вони всі гнуться і гаснуть... Руки тремтять... Повертаюся до лотка. Кажу: «Дайте мені інші свічки поставити за упокій душі: ці гнуться і не горять». Жінка забирає свічки і буденно, діловито, безпристрасно, не глянувши мені в очі, констатує: «Це у вас щось із душею...».
