23 лютого
...У приміщенні провінційного вокзалу поселився горобчик. Мабуть, залетів свого часу на тепло із морозяного «надвору», та так і прижився. Хтось із добросердних пасажирів відщипне йому шматочок хліба, хтось сипне жменю соняшникових зернят. Горобчик сам-один, і через відсутність «конкуренції» не поспішає до гостинців. Та й скільки йому треба? Він обважнів, отож уже майже не літає, а поволеньки ходить поміж лавами. Зрідка робить спробу пурхнути — і мало не черкає крильцями по обличчях пасажирів .
На нього ніхто не ображається, за ним ніхто не ганяється — якої шкоди завдасть горобчик, у кого підніметься рука витурити сіромаху на мороз? А горобчик після обіду заб’ється собі в затишну шпарку між стіною та урною для сміття та й куняє. Пір’ячко на ньому якесь брунатне. Мабуть, нещодавно доводилося ночувати в коминах. Та горобчик не чепуриться: для кого? Весна ще далеко. Власне, він навіть не вирішив остаточно, що робитиме навесні. Може, так і залишиться у вокзалі. Тут ситно й затишно. Треба тільки не зловживати добротою прибиральниці й не потикатися зайвий раз на очі — горобчик це вже засвоїв.
А чим не життєве кредо: не висовуйся зайвий раз і проживеш сяк-так, але ситно й затишно, як той горобчик. Та чомусь після цього несподіваного порівняння пернатий знайомий мене вже не розчулює...
