19 лютого
Потяг «Одеса — Сімферополь». У купе, крім мене, «просунута» дівчинка лолітівського віку і її матуся. 13-літню персону звуть Настею. Зовні вона досить симпатична і була б іще милішою, якби хоч на мить зняла навушники плейєра та перестала жувати жуйку. Та за весь час дороги її вушка і її щелепи не відпочивали ні хвилинки. У кутку стоять кілограмові черевики на здоровенній підошві, на дівчинці висить (саме висить, оскільки про фігуру поки що говорити не доводиться) одяг суперяскравих кольорів. Вона дуже розпещена. Тільки й чути:
— Мамо, я хочу шоколаду.
— Ти ж знаєш, що я терпіти не можу цей сорт кави—капуччино! Забери його!
— Не буду умиватися! Не буду спати!
Так, це вже не покоління у стилі «Pepsi». Це значно гірше.
Несподівано мама згадує про свій батьківський борг і нагадує дочці, що до кінця канікул залишився всього один день, а вона ще не написала заданий у школі твір по «Капітанській дочці» Пушкіна, і навіть книжки такої ще не відкривала. Ось він, відповідний том класика, взятий із домашньої бібліотеки. Візьми, сонечко моє, прочитай.
Настя незадоволено надуває губки. Теж іще вигадала, щоб я такою нісенітницею займалася. Не буду! Однак після півторагодинних умовлянь вона змінює гнів на милість: «Ну гаразд, продивлюся я цю фігову, «Капітанську дочку». Не всю, звичайно, щоб не сильно «загрузило». Ти спочатку, мамо, її сама прочитай і маркером відміть найважливіші місця, я їх потім швиденько пробіжу очима. А поки що дай мені диск «Scootera»!».
Мама зітхнула і заходилася виконувати вказівку.
Далеко-далеко на півночі, поблизу Михайлівського, у напівзітлілій труні, так само зітхнувши, перевернувся великий геній.
