9 лютого
Укотре я залишаю знівечений шрамами залізничних колiй Київ, щоб через кілька днів упасти на його шершаві долоні. Стою на трасі: «ловлю» машину. Знову цей мій внутрішній стан, коли невблаганно відштовхує від похмурої довгої їзди електричкою і тягне сюди!
Здається, недавно я стояв на цьому самому місці зі своєю землячкою й одногрупницею. Погода була так само зрадницьки-чудовою, ми гризли бублики і зі студентською безрозсудливiстю сподівалися дістатися дододму за останні гроші — п’ятірку на двох. Невдовзі з оптимізмом жували бублики на дорозі за Броварами, куди доїхали за гривню, а повз нас на надто великій швидкості, щоб зупинятися, пролітали байдужі шматки металу. Так поступово доплентали до найближчого села, де вирішили зайняти позиції і не здавати їх до останнього. Проте здати їх таки довелося — всі машини, які зупинялися біля нас, чомусь їхали не до Чернігова, і ми вирішили доїхати поки що хоч би до Козельця, куди довіз нас безкоштовно (коли дізнався, що студенти) водій однієї легковушки. А от у Козельці (точніше, поблизу) й застрягли: нас надоумило зійти на трасі, підступна природа змішала нас із темрявою і туманом — витративши майже весь добовий запас оптимізму, ми видряпувалися з цього каламутно-чорного місива в напрямку рідного міста. А з часом уже мляво махали яскравим фарам, по черзі сидячи на моєму дипломаті. Коли останні крихти надії падали на землю разом з крихітками останнього бублика, біля нас зупинився автобус. Уперед... Романтик?..
