19 сiчня
Біля мене зупиняються двоє. Один у кирзових чоботях, у кабаті, тобто в такому пальті, які в нас носили років п'ятдесят тому, у шапці, дуже схожій на ту, що в ній колись у селі моя пріснопам'ятна кицька виводила кошенят. Другий трохи сучасніший, але й на ньому куртка геть затерта-заношена, а черевики, здається, от-от розваляться і з них на сніг вилізуть босі ноги. Перший — художник-етнограф і літератор, замальовує пам'ятки української старовини та пише до них історико-літературні есе, другий — письменник і фольклорист, навіть член Спілки. Запитують, над якою книгою нині працюю. Кажу — не над книгою, над матеріалами для газети, зараз витвори красного письменства — ні для кого писати. Вони обидва несхвально похитують головами.
— Все це суєта, минуще, — каже письменник-фольклорист. І мої колеги по літературному нещастю, попрощавшись, продовжують свій шлях та перервану зустріччю розмову про мистецтво та вічність. А я окидаю оком себе. Чоботи нові, з Польщі, куртка — напередодні зими з базару, шапка — теж нормальна, норкова... Ну, справді, який з мене творець високого та вічного! Для цього я занадто добре одягнутий та благополучний. Ось видатний мислитель античності Діоген жив у звичайній діжці, видатний поет середньовічного Сходу Гафіз був дервішем: все життя носив не одежу, а руб'я. Зрештою, наш Іван Франко теж ходив у кирзових чоботях та потертому сіряку, а заробляв своєю геніальною літературною працею в кращому випадку за день — на буханець хліба. Ні, я явно випадаю з цієї обойми. Невмирущі духовні скарби, мабуть, продукуватимуться без мене. Тим більше, що вже цілком сформувалася когорта їхніх творців. Он двоє з них пішли. До рівня Діогена їм, щоправда, ще далекувато, але дервішівське руб'я Гафіза — уже на них.
