18 сiчня
З дитинства мене привчали до думки, що Ти завжди маєш рацію. Живучи в країні, в якій усе робилося для того, щоб людина з юних років відучувалася мислити самостійно та оперувала виключно готовими штампами, мені й на думку не спадало поставити під сумнів істинність цього вислову. Цілком можливо, що я і помер би, свято повіривши в правильність умовиводу, що лестив Тобі. Однак хід історії розпорядився так, що в Тебе, втім, як і в мене, одного разу з'явилося право вибирати.
Відтоді ми охоче вибираємо разом. Тільки чомусь кожного разу — різне. Ми вибираємо різні газети і книжки, ми дивимося різні програми і фільми, ми слухаємо різні радіостанції та орієнтуємося на різних людей. Я дуже серйозно ставився до свого вибору і тому завжди не на жарт засмучувався, бачачи, які ми з Тобою несхожі. Здавалося б, ми разом хочемо одного і того ж: нормального людського щастя. Проте вся біда в тому, що бачимо ми його по-різному. І в різному.
Пробач, але іноді мені здається, що Ти взагалі перестаєш бачити, а тому віриш на слово всяким пройдисвітам. Вони не втомлюються обіцяти Тобі вічну турботу в обмін на хвилинну любов. А ти не втомлюєшся обманюватися. Вони вважають Тебе бидлом, плюють Тобі в спину, тільки-но Ти перестаєш їх цікавити. А Ти, зі спокоєм мерця, вдаєш, що нічого не сталося.
Знаєш, я навіть майже впевнений, що Ти хворий. Я не лікар і не можу стверджувати. Проте, по-моєму, твоя хвороба називається роздвоєнням особистості. Адже зовсім недавно, якихось вісім років тому, Ти виглядав вельми здоровим, оптимістичним і цілісним. Не знаю, може, мені це тільки здавалося. Можливо, не правий я, засумнівавшись у твоїй прозорливості і далекоглядності. Тоді чому ми такі нещасні? Чи Не тому, що ти завжди не маєш рації? А може, Тебе просто не було ніколи і немає?
