Як на зло відігнувся стержень у браслеті мого годинника
й довелося його зняти. Кілька днів довідувався про точний час, прислухаючись
до радіо або кидаючи погляд на зап’ясток зустрічних. І попутно відкрив
для себе несподіване: дуже багато співгромадян у побуті не користуються
годинниками.
Добре пам’ятаю часи, коли на руках навіть першокласників красувалися
важкуваті «цибулини» — ознака дорослості й заможності. А що тепер, мода
змінилася?
Прийнятна відповідь зрештою прийшла сама по собі. Десятикласник Віктор,
з яким переглядали відеокадри, зроблені в Нью-Йорку, несподівано розкрив
мені суть ситуації з годинниками. Я поцікавився у нього як у глядача, чи
він бачить якісь відмінності у зовнішньому вигляді наших людей і тих, що
в кадрі. Він без запинки відповів: «Так, звичайно».
— У чому ж, цікаво?
— Американці ходять якось інакше, ніж наші, відчувається, у них справи,
кудись вони поспішають. А наші мляві якісь, ніби сонні, тиняються, явно
не знаючи, чим їм зайнятися.
Ось я й подумав: «А він правий! Навіщо годинники людям, котрі час свого
життя не привчені рахувати й живуть так, немов попереду ціла вічність?..».
