24 листопада
Невидима зовні туга стискає мене петлями київських мостів. Усе до повсякденності просто. Ось зараз я повернуся в гуртожиток, де мене ніхто не чекає і навколо немитих тарілок купчаться крихти хліба, знову подумаю, що до поїздки додому, в Чернігів, ще довго... А тут іще в кишені пара гривень...
Я подаю руку своїй однокурсниці, щоб допомогти їй вийти із тролейбуса і неуважно вислуховую щось про те, що я культурний... А туга стискає, стискає: «Не знає вона мене, не знає, як і всі інші мої нові знайомі з інституту. Культурний... Спокійний... Фальш! Та ні ж бо, — кажу собі. — Ти такий і є. А минуле?.. Воно залишається там. І про нього треба забути або не приймати близько до серця».
Проте картинки з нього вже переливаються перед очима... Червоні лінії на тильному боці долоні сплітаються в якусь сітку. Швидкими кроками я йду, стиснувши зуби. Люди сахаються від мене, бачачи кров. І їм невтямки, що подряпини на моїй руці зроблені мною, коли декілька хвилин тому посварився зі своєю подругою. Навіщо, навіщо «розочка» в нервових пальцях у тупому, безсилому сказі пройшлася по замерзлій шкірі?! Щоб показати, як я розкаявся в тому, що тільки-но вдарив її, дівчину? Увечері, коли густі лінії крові будуть схожі на букву «А», мої батьки стануть розпитувати мене, що ж це означає, пов'язуючи все з «поганою компанією» моїх друзів... І я зрозумію, що, шматуючи свою душу, ніколи не знаєш, на що ж вона буде схожа...
