3 листопада
Коли мешканці будинку вже винесуть зі своїх квартир сміття, вона бере милиці й повільно просувається туди, до контейнера. Сподіваючись, що щось путнє для себе знайде. І так — щоранку. Із своєї квартири на першому поверсі будинку — до того ж таки контейнера. А до інших не йде. Далеко для неї. Адже без ніг. Та й то: вже зайняті ті контейнери — «чужа» територія. Усе в Хмельницькому, як і в будь-якому іншому місті рідної країни, поділено. Авторитетами, «бомжами», жебраками, чиновниками...
Отож просувається до заповітного контейнера на своїх милицях. Порпається. Радіє, коли щось знайде. Літня. Інвалід. Самотня. Ага, була баба дівкою. Коли була дівкою, то й залишилася без ніг. Ризикуючи своїм життям, врятувала двох малих дітей, дівчинку та хлопчика, — так чи майже так писали тоді про неї кореспонденти. Під рубрикою «Наш сучасник». Із Москви, Києва приїздила преса до провідниці вагона... Потяг уже рушав, коли вона раптом почула дитячі голоси з-під вагонних коліс... Їм, врятованим, уже по стільки, скільки було тоді їй, рятівниці. Дорослі. Якими ж виросли? Іноді намагається уявити. Не уявляє.
Той трагічний епізод, що поділив життя на «до» і «після», часом зринає з її зболеної пам'яті. Вранці, коли вона дивиться зі свого вікна на стежку, що веде мешканців будинку від під'їзду до контейнера. І вночі, коли доймає фантомний чи то душевний біль. Та без каяття, на яке, як мовиться, немає вороття. Із сумом.
