28 жовтня
Я не могла не повірити своїм вухам. Я не недочула. П'ятдесятирічна жінка називала свою ровесницю дочкою. Це чули всі у чотиримісній лікарняній палаті, де лежала Марія. Та сама, яку прийшла відвідати Надія. Надію і називала Марія дочкою, а себе — її мамою.
Кілька років тому Надя поховала рідну матір. Надина мама довго-довго хворіла: не один рік пролежала паралізована та осліпла. Все Надине життя стало нескінченним потоком турботи й самопожертви. Коли мати померла, життя дочки втратило сенс... Випадкове знайомство з Марією повернуло інтерес до життя. Допомогла гра дорослих «у дочку — матір». Кожна з жінок грала свою роль і цим підтримувала іншу. Вони ділилися крихтами свого достатку і захлиналися вiд надміру бажання допомогти одна одній і навколишнім. Марія турбувалася про всіх у палаті: стежила, щоб вчасно приймали ліки, тепло вдягалися... А сама вона була дуже хвора, і грошей на ліки в неї не було.
Психологи пропонують, що коли тобі дуже погано, допоможи тому, кому ще гірше, — полегшає. Думаю, що Надя і Марія це зрозуміли самі. Та невже порятунок потопаючих — справа лише потопаючих?
