25 вересня
Цікаву градацію політичних уподобань своєї матері спостерігала я протягом літа. Ще в травні вони з подругою, затяті прихильниці чинного Президента, уперто відмахувалися від моїх намагань «перетягти» їхні майбутні голоси за когось іншого, або, принаймні, хоч закріпити в «нейтральній» позиції. Аргументи були «залізні»: немає війни — це по-перше; потроху нарешті почала «капати» довгоочікувана пенсія — це найголовніше; і нарешті — якщо не Кучма, то більше й нікому стати біля державного керма.
Усі спроби розрекламувати як не Марчука, то Костенка або хоч Олійника — мера сусіднього обласного центру, наражалися на гостре неприйняття. Причому навіть без натяку на сумнів — мовляв, ми ще подумаємо, зважимо всі «за» та «проти». Де там! Кучма, і край.
Гаразд. Минув місяць, потім другий. Мати сердито порається біля єдиної покаліченої електроплитки, півдня готуючи обід на всю сім'ю. Немає газу в балонах і, очевидно, ще довго не буде.
Сусідчин старезний мотоцикл усеньке літо на «приколі», і її чоловік-пенсіонер, відчергувавши нічну зміну сторожем, крутить педалі ще старішого велосипеда, щоб потрапити за місто на город. Немає грошей на бензин, що «підскочив» на недосяжну для них висоту.
На мої заклики щодо майбутніх виборів мати й сусідка вже похмуро відмовчуються. Це певний прогрес. А на днях політично «підкована» матуся схвально відгукнулася про виступ кандидата О.Ткаченка в «Сільських вістях»... Із критикою чинного Президента. Крига скресла, як казав відомий персонаж. До виборів ще є час. І хто знає, може, мені й вдасться ненав'язливо спрямувати дрейф у потрібне русло — за єдино прийнятого, як на мене, кандидата — Євгена Марчука.
