21 вересня
Мій знайомий Федір Степанович, старий відставник, працює на заводі, який уже давно стоїть. Недавно щось там поліпшилося, і він отримав зарплату. За два з половиною роки. Тисячу шістсот п'ятнадцять гривень. Негусто, звичайно. Проте солідна пачка грошей дала дивне відчуття незалежності. Захотілося купити дружині оберемок троянд. Не посмів — купа боргів. Вибрав одну найкрасивішу. Дуже хотілося віддати дружині все до копійки. Однак виклав на стіл 910 гривень. Разом прикинули, скільки залишиться, якщо відняти борг за квартплату й борг за похорони батька. Залишалося 80 гривень. «Нічого, Федю, проживемо на пенсії»,— тихо сказала дружина. Федір Степанович злегка похнюпився, але велика таємна радість розпрямляла його плечі. Наступного ранку він повів Варвару Нилівну у виблискуючий свічадами магазин і показав на шубу: «Приміряйте-но моїй дружині». У бездоганному, як у бізнес-леді, костюмі продавщиця швидко оглянула покупців і якось у бік запитала: «Будете брати?» — «Звичайно»,— Федір Степанович, лиш трохи заметушившись, вийняв із кишені брюк (яку весь час притримував) акуратний тоненький згорток, розгорнув його і простяг продавщиці сім новеньких стогривневих папірців. Сімсот. Він добре запам'ятав ціну скромно-елегантної, дорогої шуби. Це число з'являлося йому навіть уві сні. Як нагадування. Як заклинання. — 700 — це в доларах.
— Що-що? — йому здалося чи справдi він це почув?
— 700 — це в доларах, — повторила продавщиця, і тієї ж миті підлога під Федором Степановичем чомусь загойдалася. Немов крізь вату, до нього долинуло схлипування дружини: «Та не потрібна нам та шуба! Ходімо, Федю, на повітря, ходімо швидше...»
