7 липня
Моя знайома взялася доглядати в колгоспі ділянку буряків. Кажуть, восени за працю розрахуються цукром. Зібрала бригаду бажаючих. Тож разом з нею автобусом тепер їздить дев'ятеро жінок. З міста до поля дорога далека, кілометрів 30. Харчуються там же, хто що з дому взяв. Поїдять, полежать хвилин двадцять у лісосмузі, навіть до пуття поговорити ніколи, — і знову за сапу, на спеку, до буряків. Невдовзі знайома завважила, що одна з «буряківниць» довше за всіх затримується в лісосмузі. Інші теж звернули на це увагу. Стали шепотітися, підозріло зиркати, хтось ніби бачив у неї шприци. Хтось підмітив, як у неї блищать очі. Хтось згадав, як повільно вона працює. До того ж тримається якось відлюдкувато. А тут вона й справді стала відставати. Інші по дві гінки пройдуть, а вона й першої не скінчила. Зрештою, громада під час чергової перерви рішуче обступила «відстаючу» в лісосмузі: так, мовляв, і так, розповідай усе на чистоту, мовляв, наркоманки нам тут ще не вистачало. Жінка вийняла з сумки аптечку. Там справді був шприц і кілька ампулок з папаверином, дібазолом і демидролом. «Ой, дівоньки, — сплеснула руками моя знайома, — та ж це ж «трійчатка» супроти гіпертонії, моя свекруха собі щодня штрикає». Розпитали. Виявляється, без роботи, без чоловіка, троє діток, одне одного менше, батьки далеко, ніхто не допомагає, ось і мусить на плантації спину гнути, аби на цукор приробити. Якась із жінок почала була і своє горе виливати. Моя знайома цитьнула: поки ми тут нюні розводимо, бур'ян росте, працювати треба, а в кого тиск, нехай сидить удома.
Та все ж підтягнули гуртом їй гінку. А потім знову — кожна в свій ряд й ані пари з уст. Не до жалю нинi.
