12 травня
Читаю газету «Волинь». «В області почастішали випадки самогубств», — пише репортер і наводить приклади. У Локачах на подвір'ї своєї співмешканки навмисне кинувся у криницю житель села Крухиничі Петро С. 33-річний мешканець села Милуші Луцького району Василь Г. вистрілив у себе з мисливської рушниці. Його одноліток Юрій Г. з с. Горохова після конфлікту з дружиною отруївся медикаментами. 20-річний нововолинець Віктор К. викинувся з вікна шостого поверху. Посварившись із батьком, 33-річний Владислав вискочив на трасі з автомашини... І все це — ужинок лише кілька травневих днів.
Відриваю погляд від газети й прямо перед собою бачу порожнє вікно студії звукозапису обласного радіо. Донедавна в ньому часто виднілося змарніле жіноче обличчя. Тепер у студії інший оператор. А та жінка нещодавно, за нез'ясованих обставин, посеред глупої ночі, теж випала з вікна свого помешкання на п'ятому поверсі. Раніше вона подовгу стояла біля вікна студії й сумно дивилася кудись. Що хотіла побачити? Про що думала? Я не знав її особисто, але тепер ось сиджу за своїм письмовим столом, мені бракує її обличчя у вікні навпроти.
Чи ж можна уявити, як бракуватиме на землі тих людей, що сотнями, тисячами добровільно йдуть нині з життя. Йдуть від злиднів, від горя від безнадії. Йдуть тому, що не можуть залишатися. І хтось у цьому винен!
