8 травня
Моя майже п'ятирічна доня прокинулася сьогодні в доброму
гуморі й почала відразу ж розповідати сон. Ніби ми переселяємось у «Мирославію»,
і всі люди, знайомі й незнайомі, і родичі, і всі-всі допомагають переносити
нам речі, «і у всіх цих людей немає свого дому, і всі живуть разом, і там,
де вони живуть, багато-багато ліжок, і всі там сплять».
Я не відразу зрозуміла, про яку «Мирославію» йдеться, подумавши,
що дитина згадує гостину в Мирослави, доньки моєї шкільної подруги. Але
ця маса ліжок в одній кімнаті…
«Це та Мирославія, де зараз війна», — пояснила доня.
Не знаю, що спровокувало цей дитячий сон: може, репортажі
з таборів албанських біженців, а може — генетична пам'ять, успадкована
від мого батька, який семирічним хлопчиком під час утечі «на Домбас», де
жили родичі, й куди, вважалося, ніколи не дійде німець, після ночівель
«покотом» у клубах і школах тричі потрапляв під бомбардування, а одного
разу — посеред мосту через Дніпро, де ані сховатись, ані втекти, і ззаду
напирають дишлами інші підводи, крики, стогін, внизу вирує й кипить вода,
а згори — ревище штурмовиків із чорними хрестами. Або від мами, яка потрапила
в таке саме пекло під Конотопом…
Батьки й досі не можуть спокійно чути слово «бомбардування».
