Скільки існує наш ринок біля метро, стільки пам’ятаю я симпатичну пару немолодих торговців — чи то подружню, чи то просто ділових партнерів. Маленький худорлявий чоловічок з не дуже чіткою мовою та його напарниця — досить крупна тітка в окулярах з товстелезними лінзами. Вони справляють враження не зовсім здорових людей. Коли й ринку як такого ще не було — ні наметів, ні навісів, ні поборів — в числі його піонерів вони з імпровізованого прилавка, яким часто слугував обернений посилочний ящик, торгували сигаретами, сірниками, туалетним папером, дешевою зубною пастою... За будь-якої погоди вони пропонують свій нехитрий товар. З часом асортимент розширявся — «справа» набирала сили. Не дуже здорові люди, вони вражають своєю енергійністю, завзятістю, невтомністю й працездатністю. Якщо мені щось треба купити, намагаюся купити саме в них. Неначе б то у такий спосіб виразити їм свою симпатію.
Тепер у них цілком цивілізоване місце на ринку — прилавок заставлений різноманітними заморськими витребеньками: будь-яких сортів чай, кава, «чарівні кубики «Маггі», якісь кондитерські присипки, інші польські продуктові дрібниці — майже міні-бакалійна лавка.
Було дуже холодно. Пробігаючи ринком, я вирішила купити банку кави. За прилавком сиділа цього разу закутана в кілька шарів якогось одягу жінка. Поки я розраховувалася, пролунав мелодійний ритмічний звук. Продавщиця насилу розрила свій численний одяг, витягла звідкись з його надр мобільний телефон і, трохи відвернувшись, сказала кілька слів, які я мимоволі почула — скільки й чого треба підвезти для торгівлі...
Я йшла додому й згадувала відому притчу про двох жаб, що потрапили в молоко. Одна потонула, а інша борсалася, доки не збила молоко на масло.
