1943-й рік житомиряни проводжали здебільшого в льохах своїх осель під акомпанемент артилерійських залпів запеклої стрілянини — то війська Радянської Армії брали місто того року. Одним із артвзводів наших військ, що наступали, командував мій батько. З розповідей матері я знаю, що тоді один із снарядів (чий невідомо) ледь не «накрив» будинок, де вона жила разом із бабусею та іншими родичами. А якщо б вцілив, казала вона, то, можливо, я б ніколи не з’явився на світ Божий. Тоді ж із радянською кіннотою у місто ввірвався також наш далекий родич — джигіт-карачаєвець Коншауб. Після війни він оселився на своїй кавказькій Батьківщині й кілька років назад після смерті моєї матері зв’язок з ним було втрачено. Чи живий він, я не знаю.
... 55-ту річницю визволення Житомира відзначали урочисто й на честь напівкруглої дати трохи пишніше, ніж у «неювілейні» роки. Біля Монумента Слави було покладено офіційні вінки та квіти, були й «штатні» промови про подвиг визволителів. Проте багатьох з тих, хто тоді залишився живий (а під Житомиром полягли тисячі наших воїнів), оселився в місті та дожив до цієї дати на цих урочистостях не було — дістали їх, як і мого батька, старі рани, хвороби та вік.
А замість пляшки горілки та коробки цукерок влада вирішила подарувати їм альбоми з фотографіями всіх визволителів при всіх регаліях, які було зроблено вже в переддень нинішньої річниці. Протедехто з них (і мій батько теж) просто віддали перезняти свої фотографії, зроблені до більш ранніх ювілеїв — виймати, чистити і прикріплювати до піджаків численні бойові нагороди в них просто не було сил. А що ми (чи я)? У нас зараз свій клопіт — «реформи», вибори, страйки, голодовки... І велике питання — чи будуть та війна, той біль і та Перемога щось значити для наших дітей. А мали б значити. Бо це теж віхи історичної пам’яті народу.
