У Центрі Кракова на вулиці Брацькій (там, де, як стверджує відомий польський шлягер, «падає дощ») є корчма, що називається «Ц-к дезертир». Відчинивши двері, потрапляєш у зразково стилізований інтер’єр середньоєвропейського помешкання дрібного чиновника цісарсько-королівської монархії, який, вочевидь, ще нещодавно був простим селянином: побілена піч, на п’єці петролева лампа, поруч — грядка, на якій висить жмут сухого хмелю й в’язанка кукурудзи, на стінах — старі пожовклі репродукції з видами окраїнних містечок славного цісарства — я знайшла там навіть Снятин. Стіну перед найбільшим столом покриває брунатний, добряче пошарпаний оксамитовий килим з торочками, на якому висить великий портрет цісаря-пана в парадному мундирі, зі своїми легендарними бакенбардами. На іншій стіні — два кітелі господаря: парадний та нащодень. Це зворушує особливо — хоча чоловік і втік з війська, не витримавши безглуздої муштри, що не відповідала його веселій швейківській вдачі, та мундири війська його королівської величності цісаря-пана прихопив із собою — це святе. Відчутно, що дезертир ними пишається.
Меблі тут, звісно ж, дерев’яні, столи накриті скромними скатертинами. Меню відповідне: подають невибагливі прості страви, приготовані з того, що турботлива господиня зібрала в себе на городі. Приготовано смачно, й чудово доповнює ілюзію гостин у дезертира. Я приходила сюди з думкою про те, що, можливо, для наших кав’ярень незабаром закінчиться ера дзеркальних інтер’єрів, пластикових меблів та викладених плиткою підлог, й тоді знайдеться місце для дотепності, іронії та самоіронії, яка, як відомо, в жодному разі не суперечить самоповазі.
