У моєму рідному селі сталася надзвичайна подія. Чи то з перепою, чи то спересердя 60-річний колгоспний сторож Н., вдатний копач криниць, якого знали в усіх семи довколишніх селах, оце якось недавно вранці заходився копати криницю прямісінько посеред села — на центральному майдані. Юрба миттю зібралася. Копач розіклав на снігу своє причандалля: мотузки, дротики, дощечки. Роздягнувся й кинув поруч кухвайку. Притупуючи на лівій нозі, правою обкреслив довкруж себе нерівне коло. Збив набакир шапку, взяв заступ, поплював на долоні — й почалося. Проте чоловік недовго парив чуприну, хвилин сорок, не більше. Заглибився в мерзлу землю од сили на півзаступа. Приїхала «швидка» (голова колгоспу викликав) — і нетверезого копача забрали. Оце й уся подія.
А люди ще довго не розходилися. Дивилися на прошкрябане в снігу коло, брудні грудки землі, покинутий заступ... Хтось у натовпі мовив: «Уже п’ять років поспіль ніхто в селі криниць не копає». Хтось підтакнув: «Атож. Більшість старих позамулювалась, а нових все’дно не копають». Люди позітхали-позітхали та й почали розходитися. Якийсь малюк вернувся, підняв заступ. Хотів завдати на плече — не подужав. Поволік снігом, і куди?..
